Париж-Київ. Війна. Зміни. Вона.

Париж – Київ. В останні роки, коли живу в Парижі, але багато мандрую по роботі, саме цей рейс, CDG-KBP, став для мене найбажанішим. На недовгі канікули або на довгі вихідні я заздалегідь купую квитки, щоб поїхати додому й поблукати рідними вулицями у її пошуках.Усі мої приятелі взимку їдуть на лижі, а влітку на узбережжя, а я незалежно від сезону літаю до Києва.

Зазвичай сідаю на ранковий літак і очікую рейс Париж-Київ за класично французькими кавою з круасаном, адже під час польоту окрім води нічим не нагодують. Навіть бездарну розчинну каву запропонують за 2 євро (символічна ціна для європейця, нестерпна для українця). Проте я знаю точно – на мене вдома в Києві чекатиме справжній домашній український обід.

У Парижі, незважаючи на теракти, новобудови в ближніх передмістях та нові кафе у нью-йорському стилі, час немов би застиг. Київ же постійно змінюється – як на гірше, так і на краще. Їдучи з аеропорту Бориспільським шосе (яким час від часу їдуть на Схід БТРи), я дивлюсь – і вже по-іншому сприймаю вказівники: до Донецька– 690 кілометрів, до Луганська– 780.

Війна в Києві відчувається. Щоправда це дуже часто прикрито оболонкою безтурботності й гучною музикою і споживанням в кафе-барах-ресторанах. Проте, так чи інакше, все одно розмови торкаються жорстокого й кривавого сьогодення, що лише за декілька сотень кілометрів від Києва на Схід.

Насамперед війна у Києві відчувається в людях, в їхніх поглядах і вчинках. У місті побільшало нових людей. Незрозумілих і знедолених, які так само як і я блукають вулицями міста. Раніше вночі після пиятики на Подолі спокійно йшов додому повз Маріїнський парк, поступово тверезіючи. Зараз мені рекомендують повертатися на таксі. А щодо вчинків, я маю на увазі відчайдушних волонтерів, які незважаючи ні на що, продовжують збирати кошти і приносять теплі речі й ласощі у центри для переселенців, або у військовий госпіталь.

Чимало людей скаржаться, зокрема у соцмережах, що в Києві, попри війну та кризу, панує споживацький спосіб життя: заклади харчування забиті вщерть і немає вільного місця, щоб припаркуватися. Примітно, що у своїй біографії “Вчорашній світ. Спогади європейця” Стефан Цвейґ описав Будапешт під час Першої світової війни (що теж був за 8-9 годин їзди на потязі від фронту). Там також кав’ярні були вщерть заповнені, грав оркестр, а закохані пари спокійно прогулювалися. Це було 100 років тому, але історія повторюється.

Зокрема у київських кав’ярнях часто звучать розмови, де діляться емоціями після відвідування поранених, або обговорюють потреби тих, завдяки кому ми мирно сидимо у цих закладах.

Закладів харчування у Києві справді побільшало. Оскільки місцеві жителі менше подорожують за кордон, то вкладають більше грошей у вітчизняну економіку. Нові кав’ярні й бургерні закусочні з’являються на кожному кроці.

У місті можна насолоджуватися молочними коктейлями у “Milk bar”, палити духмяний кальян у “Пар бар”, смакувати ніжне м’ясо й чудове вино у “Beef meat and wine”, п’яніти у приміщенні й тверезіти на даху “Барбара бар”, перехиляти філіжанку неймовірної кави у “Еспресоголік”, або горнятко бадьорого айрішу у “Чашці”, перенестися в лавандові поля французького Провансу у “Découpage”, читати у кафе-книгарні на Пушкінській, шанувати бійців, замовляючи піцу у “Ветерано”…

Легендарним місцем для мене залишається кафе у Будинку кіно. Там є ресторан “Вавилон”, але я маю на увазі кафе, що поверхом вище. Подають там їжу з ресторану, але ціни дешевші. Ностальгійна котлета по-київськи з гречкою, класичний овочевий салат, тістечко“корзинка” з кремом і філіжанка кави по-турецьки з чаркою українського“коньяку” не залишать байдужим навіть завсідника паризьких ресторанів. Серед відвідувачів кафе можна зустріти карооких студенток університету Карпенка-Карого, які фотографують вінтажний інтер’єр чи страви й каву для “Інстаграму”, а також справжніх легенд та новоспечених зірок українського кінематографу.

Блукаю далі. Поволі оживає Воздвиженка. Ще кілька років тому “Європейське містечко” без дерев, але з новою бруківкою, кольоровими фасадами, ліхтарями й захмарними цінами на оренду було порожнім і називалося мертвим кварталом. Тепер же тут вирує життя, зокрема завдяки закладам Діми Борисова, де подають пиво у слоїках з сухою рибою та особливі крабсбурґери. А на площі Воздвиженки проводиться барахолка, де можна знайти різноманітні цікаві речі: меблі, картини, дизайнерський одяг, аксесуари для дому й тіла.

У постіндустріальній Європі стало модно переоформлювати закинуті мануфактури під магазини, галереї, мистецькі сквоти, кав’ярні, офіси й навіть соціальне житло. Наприклад, у Парижі на місці покинутого депо зараз діє хостел, концертний зал і вегетаріанське кафе з органічною їжею, а на місці старовинної типографії працює магазин японського одягу. Взірцем постіндустріалізму у Києві є арт-завод “Платформа”, де постійно відбуваються різні заходи. Особливо фестиваль вуличної їжі, де можна відкрити для себе найрізноманітніші страви з усього світу.

Після Майдану споживацькі звичаї в Києві змінилися. На Хрещатику на місці магазину посереднього європейського бренду, виробленого в Азії, нещодавно відкрили бутик “Всі. Свої” – стильний одяг і аксесуари від українських дизайнерів на будь-який смак. Час від часу “Всі. Свої” організовують ярмарок українських речей у просторій галереї D12, що на Десятиній 12.

Київ поступово змінюється й візуально. Після революції, окрім жовто-блакитної символіки, побільшало кольорових муралів, зроблених митцями з усього світу. Дівчина у вишиванці на Лесі Українки на Стрілецькій, гімнастка Анна Різатдинова (поруч на Стрілецькій), Грушевський на Січових Стрільців, Нігоян у сквері Небесної сотні, водоспад на Златоустівській або символ відродження на Боричевому Току. З’явилися птахи на стінах: біла ворона напроти воронів на Рейтарській, ластівки на проспекті Перемоги, стриж на Академіка Булаховського, пташка з дівчинкою на Синьоозерній. Таким чином,безбарвні багатоповерхівки або облуплені стіни перетворюються на стенди галереї просто неба.

А ось оновлений Київський ЦУМ, хоч всередині нічим не поступається Паризьким універмагам, ззовні нагадує мені лише декорацію з парку Діснейленд.

У Києві, поміж блуканням вулицями, я перетворююся на пілігрима місцевих коктейлів і колоритних настоянок. І саме після чергової чарки, коли сиджу напроти колишньої пристрасті або близької подруги, мені хочеться лагідно взяти її за руку і приречено благати “Не йди!”, немов Вакарчук у однойменній пісні. Проте вона відповість, що на неї чекає коханий/хлопець/чоловік/дитина, і я блукатиму містом далі.

У мешканців Києва побільшало смартфонів. Вони користуються ними постійно, дивляться стрічку новин у соцмережах усюди: на зупинках, у чергах, під час прогулянок. Як ми можемо помічати красу міста, коли ми постійно прикуті до екрану телефону? Можливо, людина нашої мрії пройшла повз нас, а ми в цей час проглядали стрічку новин у соціальній мережі.

Блукаючи містом, я точно знаю, що знов її побачу, вона озирнеться, впізнає мене і все згадає.

0 коментарі
8

Залишити коментар