Заримовані резиденти

Два роки тому, в червні 2014 року я сіла на поїзд у Парижі і вийшла в Даксі – автор монографії “Малевич” (“Родовід”, 2013), один із найвідоміших і найавторитетніших дослідників російського і українського авангарду Жан-Клод Маркаде люб’язно погодився на довге “книжкове” інтерв’ю і запросив до себе в Le Pom. Пам’ятаю, в машині він сказав: “Я купив на вечерю хороших фермерських цесарок”, і я подумала, як же йому сказати, що не їм м’яса.

П’ять днів поспіль за сніданками з трьома видами варення, звареного шановним дослідником мистецтва власноруч, і за вечерями з незмінним білим вином, і в робочий полудень ми розмовляли: про авангард і Малевича, про українських і російських емігрантів у Парижі, про святкування Паски і Різдва за православним звичаєм, про Майдан і Путіна, про Валентину Дмитрівну Маркаде, покійну дружину Жана-Клода, яка й подарувала йому російську мову і культуру, через які він прийшов до російської літератури і мистецтва, а потім і до українського. Вона називала його Ванєю, ніколи Жан-Клодом, він її – Лялею. І навіть сайт Маркаде тепер називається www.vania-marcade.com. Жан-Клод згадував Лялю щоп’ятнадцять хвилин: що вона сказала про того чи іншого художника, як готувала млинці на Масницю і як голосувала на французьких виборах. Час розпався, думала я, слухаючи історії про те, як народжена в Одесі Валентина вчилася у Чехії з донькою Марини Цвєтаєвої Аріадною Ефрон, як дружила з Надією Теффі, як подружжя дослідників зустрічалося з Марією Синяковою, Сонею Делоне, Вандою Монастирською, як дружили з Ганною Старицькою, художницею з Полтави, як нащадок старого українського роду Федір Малама читав напам’ять Котляревського, як бігали на лекції до Жана Дерріди. ХХ століття перетворилося на поп-ап-книжку.

Пам’ятаю, ми дивилися в новинах, як Порошенко приїхав на міжнародне відзначення річниці висадки союзницьких військ у Нормандії. Нормандія була порожнім топонімом, без будь-яких зачіпок. Ап!

12 червня 2016-го. Наші грають з німцями першу гру на Євро-2016. Уже тиждень як я живу в Нормандії, в замку 19 століття в містечку Баньйоль Де Л’Орн, просинаюся і перше, що бачу з вікна – порожній чотириповерховий замок навпроти, а коли спускаюся заварити собі кави – у вікно кухні дивиться ще один замок, який викупив англієць. Донедавна в замку, який прийняв мене на резиденцію, був один із трьох найбільших готелів курортного містечка, потім готель-ресторан, тому кухня, де я заварюю каву і запарюю вівсянку – величезна, з професійним обладнанням, широкими буфетами для посуду і довгим 200-річним столом, який до цього служив в ближньому аббатстві. Пити каву у парадній залі з венеціанським дзеркалом, гігантською люстрою, каміном і гобеленом Людмили Жоголь – це як подивитися зранку в Yotube якесь надихаюче відео з краєвидами, або круасанами, або серфінгістами – залежно від того, що ти придумаєш, щоб тебе надихало.

У 2012 році замок викупила українсько-французька родина Місталь – колишня киянка Олена Внуковська, сьогодні відома як директорка української школи при культурному центрі України в Парижі мадам Місталь, та Олесь Місталь, народжений у Франції, чиї батьки – вихідці із Західної України – будували своє життя в Парижі. Тепер це Замок мистецтв, Château des Arts. Олена – яскравий симбіоз української зухвалості і французької наполегливості, вона навела контакти з містянами, мерією, господарями сусідніх замків, українськими школами, в результаті сюди не тільки приїжджають групи українських дітей для вивчення французької мови, малювання, arte de vivre, а й біля мерії піднято український прапор. “Місто здали без бою”, – сміється мадам Місталь. За кілька днів сюди мають заїхати художники – дорослі і діти з Вінниці, на артистичній терасі для них уже приготовані мольберти, а нормандські краєвиди попередніх груп прикрашають стіни на першому поверсі.

Замок – красиве слово, але зазвичай старі маєтки потребують величезних вкладень. У замку – ремонт. У кабінеті, де я пишу, розкішна старовинна люстра, в якій є патрон для електричної лампочки, гасова лампа і канделябри для свічок. Вона як символ замкового життя – пристосування до потреб часу.

Коли я думаю, що згадуватиму напевне, на думку приходять квіти і пташки: трояндами завитий кожен дім, а пташок – як в орнітологічному заповіднику, я вже розрізняю більше звуків і тембрів, ніж знаю назв. А коли включаю диктофон, щоб уточнити якісь прізвища з розмови з Маркаде, я чую, як два роки тому у Le Pom переспівуються пташки.

Топоніми і пташки красиво римуються тільки на папері, ОК, на моніторі комп’ютера. Резиденція – повністю заслуга Ірени Карпи: скільки вона “заримувала”людей у Франції, щоб стикувати тревел грант (спасибі Інні Голованчук), місце для резиденції (спасибі Олені Місталь), стипендію (спасибі Олександру Кам’янцю), – у Києві після такого вже вимагають премію:) Я – перша арт-резидентка українського посольства у Франції, і це моя перша резиденція в житті, результатом якої має бути книжка про Жана-Клода Маркаде. Тому що між красивими римами і віньєтками – тільки робота, тільки hardcore.

0 коментарі
5

Залишити коментар